Ольга Шалайська,
«Kyiv Weekly» № 36 (310) від 22.10.2008
Кияни, які мають дітей шкільного віку, — дивні істоти. Вони можуть бути успішними банкірами чи менеджерами, заробляти масу грошей і відстоювати до хрипоти свою точку зору на роботі. Однак як тільки вони потрапляють на очі вчителям своїх дітей, то одразу перетворюються на кроликів перед удавом. Покірно кивають головою і дістають чергові гроші у «фонд школи».
Повернувшись додому, батьки нарешті згадують про проблеми своєї дитини, обіцяють собі «обов’язково їх вирішити наступного разу», і так аж до останнього дзвоника.
Подібне зоологічне ставлення до вчителів психологи схильні пояснювати кількома причинами: небажанням нашкодити дитині і генетичною пам’яттю про свого колишнього вчителя. Вчителя радянської епохи, суворого і справедливого.
Тим часом ситуація заходить глухий кут. І якщо батьки не долучаться до вирішення шкільних проблем своїх дітей, то вони цілком можуть отримати у себе в сім’ї продукт освіти часів «совка». А шанси змінити ситуацію є.
Автор цих рядків вирішила колись невелику шкільну проблему свого сина, відправивши на урок чоловіка. Усе було зроблено цілком офіційно: дозвіл класного керівника і завкафедри. Проблему вдалося вичерпати того ж дня. Але найбільше вразила реакція подруг — цілком успішних у буденному житті молодих мам: «А що, батьки мають на це право? Я би теж пішла».
Прав у батьків і обов’язків у вчителів — величезна кількість. Інша річ, що школа не любить про це розповідати, а батьки — цікавитись. Назвемо хоча б кілька.
Учителю заборонено обговорювати особисті проблеми як учня, його сім’ї, так і свої власні.
Учителю заборонено виганяти учня з класу чи не пускати на урок, якщо той запізнився — такими діями вчитель створює умови, коли він залишає дитину без нагляду.
2004 року, ще за часів мера Києва Олександра Омельченка, учителям заборонили у приміщенні школи займатись репетиторством. Цей вид додаткового заробітку є популярним і досі, через що під час уроку вчитель не звертає увагу на учня, знаючи, що через кілька годин буде його вчити на гроші батьків.
Учитель змушений виставляти оцінки, керуючись методикою Міністерства освіти. Оцінки — неймовірний привід для стресів. Часто буває, що за одну помилку в письмовій роботі учень отримує оцінку «9». Апелювати до вчителя можна лише озброївшись необхідним документом. Документ, який регламентує оцінки всіх предметів і всіх класів можна знайти за адресою http://www2.znz.edu-ua.net/storage/206.doc
Учителю заборонено кричати на учня і принижувати його гідність. Іноземці, чиї діти вчаться у київських школах, у приватних бесідах скаржаться, що вчитель дозволяє собі кричати на уроках. Коли ж вони порушують цю проблему, то вчитель пояснює, що він лише підвищує голос, щоб його чули всі учні.
Психолог Інституту обдарованої дитини Академії педагогічних наук України Людмила Єнотаєва поділилась з KW спостереженням, що коли вчитель підвищує голос на учня, то він його нічому іншому, окрім саме кричати, не вчить. Підсвідомо батьки це розуміють і самі. Однак це розуміння жодним чином не перетворюється на захист права своєї дитини.
У вчителів дуже часто є аргумент, з яким батькам важко боротись — гроші. У Києві ставка вчителя — 1000 грн., двірника — 1500. 20% надбавка від мера кардинально ситуації не змінює. Відтак вчительська фраза «Як ми можемо вчити ваших дітей за такі зарплати?» набуває популярності.
Вчителі державних шкіл вважають себе скривдженими державою. І їм часом нестерпно важко розмовляти з дитиною лагідно. Дитину привозить «Лексус», тато може купити їй будь-який диплом.
«Держава відтіснила вчителя на маргінес, — сказала в розмові з KW співавтор підручника «Етика» (5–6 класи) Оксана Данилевська, — а батьки, за старою звичкою, перекладають усю відповідальність за виховання дитини на школу».
Зрозуміло, що молоді прогресивні вчителі у державних школах не затримуються. Відповідно не змінюється і схожа на армійську система: вчитель сказав — учень зробив.
Батьки, не бажаючи конфліктів, шукають своїм дітям іншу школу. Один з виходів — приватна освіта.
Перші приватні школи були засновані саме батьками для своїх дітей. Як розповів KW заступник директора й один із засновників приватної школи «Афіни» Олексій Греков, у школі немає вчителів, що працюють за «совковими» принципами: «Приймаючи на роботу вчителя, ми намагаємося підвищити його самооцінку. Тому у нас працюють вчителі, які могли б заробити добрі гроші і поза школою. Але вони у нас, бо їм цікаво працювати з дітьми».
Деколи вчителі скаржаться, що діти заможних батьків багато собі дозволяють. Пан Греков це коментує так: «За 14 років роботи в школі було лише два випадки безцеремонної поведінки з боку учнів. Їх вигнали, і суди батькам не допомогли».
І все-таки назвати приватну освіту панацеєю неможливо. По-перше, є низка дорогих шкіл, де висока плата не є свідченням відповідної якості знань. По-друге, не кожен має змогу оплачувати дітям таку освіту. Де ж вихід?
Оксана Данилевська пропонує батькам брати на себе відповідальність за навчання дітей і створювати громадські організації, які допомагали б школі змінюватись. Завуч спеціалізованої школи № 92 ім. Франка Тетяна Шкандевич підтримує таку ідею: «Батьки мають увійти в систему освіти як зацікавлена сторона».
Подібним важким, але ефективним шляхом уже пройшли наші сусіди — поляки (див. текст про суспільні школи). Можна вибрати й інший шлях. Єдине, чого не варто робити — це пустити процес на самоплив. Бо якщо права своєї дитини не захистять батьки, то їх не захистить ніхто.
Анна Поленик-Юнко, мама учнів варшавської школи
Польська школа — це батьки, учні і вчителі. Разом.
Систему освіти в Польщі реформував середній клас. На початку 90-х державні школи були забюрократизованими установами. Головними у школі були директор і вчителі. Учні були лише предметами, над якими працювала система.
Батьки спільно з небайдужими вчителями засновували так звані суспільні школи, які базувалися на співпраці батьків, учнів і вчителів. Саме тоді почали створюватися авторські навчальні програми. З часом принципи, напрацьовані в суспільних школах, почали переносити до державних навчальних закладів. Цей процес значно прискорився після приєднання Польщі до Європейського союзу.
Тепер кожна школа у Польщі діє на основі статуту, який укладається спільно — батьками, учнями і вчителями. У статуті чітко записані умови оцінювання учнів. Оцінки учня може знати лише він сам і його батьки. Неприпустимо обговорювати оцінки учня при сторонніх людях, наприклад на батьківських зборах. На час канікул і свят учням не можна давати домашні завдання.
Вчитель зобов’язаний поважати гідність учня. Не може на нього кричати чи ображати. Вчитель має зосереджуватися не на невдачах учня, а на успіхах. Якщо учень запізнюється, вчитель навіть і думки не має забороняти йому прийти на урок. Неприпустимо також, щоб дитині допомагав саме його вчитель за гроші! Це могло б стати приводом для звинувачень у корупції.
Вимоги до вчителів зі Статуту Львівської братської школи 1586 року
Дидаскал, або учитель, цієї школи має бути побожним, смиренно мудрим, лагідним, стриманим, не п’яницею, не розпусником, не хабарником, не срібнолюбцем, не злим, не заздрісним, не лайливим, не чарівник, не прихильник єресі, не порушник побожності, а у всьому демонструє зразок для наслідування, і щоб учні були, як учитель їх.
За непослух карати не по-тиранськи, а по-учительськи, не вище, але посильно, спокійно, не лише по-народному, але й вище народного, щоб через свою заздрість не залишився винним ні за одного (учня) ні перед Богом, ні перед родичем, ні перед ним самим.
Навчати дидаскал і любити має усіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт бідних, і тих хто ходить вулицями, випрошуючи милостині.
Постійна адреса статті на Kyiv Weekly
